Сьогодні хірургія серця – на порозі великих змін. Мова йде про стрімкий перехід на мініінвазивні методики. Ще декілька років тому мініінвазивні операції на серці були скоріше винятком, а вже сьогодні всі ізольовані втручання – операції із пластики та протезування клапанів серця, багатосудинне коронарне шунтування, корекція окремих вроджених вад – принаймні в нашому Центрі виконуються тільки з міні-доступу, без травматичного розрізу грудини.
Це справді прорив, і є надія, що мініінвазивні методики швидко проникнуть в усі кардіохірургічні центри країни. Україні, де від виліковних (!) серцево-судинних захворювань помирає більше людей, ніж від онкології, такі зміни в підході до надання медичної допомоги вкрай необхідні. Але, існує проблема підготовки медичних кадрів для кардіохірургії. Проблема, до речі, актуальна для всіх розвинутих країн світу. І якщо зараз у країні не буде впорядковано систему підготовки кардіохірургів, за шість років можемо розгубити всі сьогоднішні обнадійливі здобутки нашої хірургії серця. І це вже буде катастрофою.
Щоб не здавалося, що я згущую барви, декілька красномовних цифр.
194 кардіохірурги сьогодні значаться у списку Асоціації серцево-судинних хірургів України. Тобто на всю країну із 40-мільйонним населенням є менше 200 кардіохірургів. При цьому немає актуальної статистики, скільки із цих хірургів пройшли всі кваліфікації і активно оперують, а скільки ще знаходяться на різних етапах навчання і роблять по 10 операцій на рік. Навряд чи є зараз у країні людина, яка достеменно знає: достатньо у нас кваліфікованих кардіохірургів чи ні. А це загрозливе незнання: підготовка повністю сформованого кардіохірурга – процес тривалий і складний.
Близько 150 операцій на рік має робити хірург, який працює в дорослій кардіохірургії, мінімум 125 – дитячий. Причому в межах своєї спеціалізації – доросла/дитяча хірургія серця – лікар повинен вміти робити будь-які операції. Це європейські норми. А що в нас? А в нас є кардіохірурги, які впродовж 10 років бачили, наприклад, тільки операції на клапанах серця і ніколи самостійно не робили коронарне шунтування, або навпаки. І кількість проведених ними операцій не відповідає кваліфікаційним вимогам. Нонсенс з точки зору західної системи підготовки кардіохірургів! Цікаво, що якщо за кордоном є розділення на дорослу і дитячу кардіохірургію, то у нас цього офіційно нема, але неофіційно в Україні є поділ не тільки на дорослих і дитячих кардіохірургів, а й неприпустимий для сучасної медицини поділ на хірургів, які оперують тільки коронарне шунтування або займаються тільки патологією аорти або клапанами серця. "Дорослий" кардіохірург повинен проводити весь спектр операцій на серці. В першу чергу, потрібно опанувати найпоширеніші операції на серці - коронарне шунтування, протезування клапанів серця, операції при аневризмах аорти. З набуттям досвіду приходить час до більш складнішої патології - пластика мітрального клапана, операції при розшаруваннях аорти, операції при хронічній емболії легеневої артерії, пухлинах серця. Згодом, можна поставити ще більшу мету - мініінвазивна хірургія всього спектру ізольованої патології серця. І це все можливо, наприклад, ми з моїми колегами вже 70% кардіохірургічних операцій проводимо мініінвазивно. Не відмовляємо пацієнтам з тяжкою чи комбінованою патологією. Це є наслідком великого багаторічного досвіду, який формується при оптимальній організації процесів підготовки і навчання. Тоді, навіть при операціях всього спектру тяжкої і різнопланової патології серця можна досягти мінімального (менше 0,5%) ризику.
6-8 років триває підготовка кардіохірурга: офіційно, в Україні, після отримання диплома випускник медвузу проходить трирічну інтернатуру із загальної хірургії, потім тримісячну первинну спеціалізацію із серцево-судинної хірургії, а далі ще впродовж декількох років набирається досвіду під керівництвом досвідчених кардіохірургів. Зрозуміло, що 3 місяці спеціалізації на будь-якій кафедрі з хірургії серця не зроблять кардіохірурга з хірурга. Так само, як друга, перша чи вища категорія лікаря з спеціальності "хірургія серця та магістральних судин" не свідчать про практичний досвід чи хірургічну активність кардіохірурга в Україні. Багаторічне стажування, "тренування" кардіохірурга на базі різних провідних клінік, ось, що дає необхідні знання і кваліфікацію, і як результат - сертифікацію.
В англо-саксонській системі процеси навчання кардіохірурга є чітко структурованими і тривають 6-8 років після закінчення медичного університету. Отже, процес становлення кваліфікованого кардіохірурга займає багато часу. Особливо з урахуванням того, що зараз медицина стрімко розвивається, і об’єм знань і вмінь, якими має оволодіти хірург, колосальний. Щоб мати кваліфікованих сильних хірургів через 8-10 років, треба займатися їх підготовкою сьогодні.
50/50 – співвідношення теорії і практики під час післядипломної освіти хірургів, зокрема й кардіохірургів, в Україні. На Заході цифри зовсім інші – 5/95. І це багато що каже про нашу підготовку медичних кадрів. Уточнюю для тих, хто далекий від медичної кухні: лікарем стають не в медінституті; у підготовці лікарів є ще один важливий етап – післядипломне навчання (інтернатура, спеціалізація). Якраз воно і формує нового спеціаліста. Так от якщо в найкращій у світі – англосаксонській (Штати, Британія, Австралія) – системі підготовки лікарів інтерни (там вони називаються резидентами) працюють безпосередньо з пацієнтами в лікарнях 95 % часу, то у нас – тільки 50 %. Половина навчання в українській інтернатурі – лекції і семінари! Є ще один показовий момент: за кордоном резидент мінімум третину часу практики проводить у відділенні інтенсивної терапії. У нас цього й близько нема. Тоді як навички, отримані в інтенсивній терапії, безцінні для лікаря.
У середньому декілька тисяч гривень – зарплата, на яку може розраховувати лікар-інтерн в Україні. Утримувати себе, а якщо вже з’явилася сім’я, і сім’ю, на ці гроші складно. І це відлякує багатьох здібних випускників медвузів від таких складних спеціальностей, як хірургія й кардіохірургія, де післядипломне навчання триває роками. Я бачу, що тільки ті, хто фанатично хочуть бути саме кардіохірургами, витримують цей довгий час навчання, незважаючи на матеріальні проблеми. Багато ж талановитих молодих людей обирають спеціальність, де можна швидше пройти інтернатуру й почати заробляти гроші. Як результат – складні напрямки медицини втрачають немало дійсно здібної молоді. На Заході це розуміють, а тому їхні резиденти отримують фінансове забезпечення, яке дозволяє їм утримувати й себе, і родину. Якщо ми не переймемо цей досвід, матимемо проблеми.
Узагалі, нам вкрай необхідно найближчим часом розробити план розвитку кардіохірургічної галузі хоча б на три-п’ять років і почати системно усувати проблеми в підготовці медичних кадрів. Бо те вікно можливостей для прориву кардіохірургії в Україні, яке відкрилося з приходом мініінвазивних методик, може швидко зачиниться, якщо не буде кому ці методики використовувати.
